Антитеза історії

Є книги, написані для того, щоб відповісти на запитання. Інші — щоб зізнатися, що початкове запитання було неправильним. Ця, у своєму другому житті, належить до другої родини.

Коли перше видання Антитези історії з'явилося в книгарнях, шахівниця Східного Середземномор'я багатьом здавалася лише кон'юнктурною домовленістю: Ізраїль зблизився з Грецією та Кіпром з міркувань газу та стримування, Туреччина коливалася між НАТО та власним уявним неоосманським королівством, Іран накопичував санкції та ракети, а курди — вічні пацієнти історії — чекали вікна можливостей, яке, як передбачалося, могло ніколи не настати. Праця пропонувала просту та незручну інтуїцію: те, що називалося кон'юнктурною домовленістю, насправді було видимим обличчям структурного сузір'я. Ізраїль, Греція, Кіпр і курди не просто збігалися; кожен з них займав своє місце в геометрії, яку довга історична тривалість намалювала на задньому плані.

Наступні роки не спростували цю інтуїцію. Вони поглибили її. Тристоронній саміт у грудні 2025 року, внутрішній розпад Ірану між 2024 і 2026 роками, операція з обезголовлення, яка розпочала 2026 рік, і запаморочлива рекомпозиція ірансько-курдського простору перетворили те, що можна було прочитати як перспективне есе, на щось серйозніше: картографію сьогодення, яка вже не була гіпотезою. Звідси й це друге видання.

Зізнаюся, що в цьому другому томі я змінився набагато більше, ніж очікував. Не з точки зору висновків, які по суті залишаються незмінними, а з точки зору структури. Перше видання було, строго кажучи, довгим геополітично-літературним есе. Це ж, не втрачаючи своєї літературної якості, перетворилося на науково-політичний трактат. Кожен розділ починається з чіткої дослідницької проблеми, залучається до первинних, вторинних та третинних джерел, розрізняє факти від інтерпретації та обидва від передбачення, і завершується скромністю людини, яка визнає межі цієї практики. Читач, знайомий з першим виданням, знайде тут книгу з повільнішим темпом, більш документованою та, сподіваюся, більш стійкою до часу.

Керівний принцип залишається незмінним: читати сьогодення у світлі довгострокової перспективи. Немає серйозного розуміння Східного Середземномор'я без осмислення краху Османської імперії, Севрського та Лозаннського договорів, примусового обміну населенням між Грецією та Туреччиною 1923 року, кемалістського проекту та його пізньої мутації, Іранської революції 1979 року та тривалого курдського мовчання, що охоплює 20 століття. Але також немає чесного прочитання довгострокової перспективи без сміливості опуститися до короткострокової перспективи — до газу, відкритого в Леванті, до спільних військових навчань, до протестів Махси Аміні, до літака, який змінив курс однієї січневої ночі. Це видання залишається вірним цим припливам і відпливам між історичними припливами та піною тижнів: воно приймає парадокс, живе в ньому, відкидає комфорт чистої абстракції та стерильний шум журналістських новин.

Лексика також змінилася. Я зберіг португальське правопис, який використовувався до Орфографічної угоди 1990 року, — не з ностальгії чи войовничості, а тому, що вважаю, що кожен автор має право, а можливо, і обов’язок, писати тією мовою, якою він мислить. Я завжди думав про «ação» і ніколи не «ação»; про «objetivo» і ніколи не «objetivo»; про «projeto» і ніколи не «projeto». Я зберіг їх.

По-третє, я зберіг авторську присутність. Ця книга не симулює безособовість звіту. Коли читач зустрічає слова «підтримка», «я думаю», «я вважаю» або «я визнаю», він повинен інтерпретувати їх такими, якими вони є: явні ознаки голосу, який бере на себе відповідальність. Розрізнення суб'єкта, який пише, від суб'єкта, який думає, є, на мою думку, однією з найтонших форм інтелектуальної безвідповідальності.